загрузка...

Стаття Цивільний позов у кримінальному провадженні

1. Особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред 'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
2. На захист інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, цивільний позов може бути пред'явлений їхніми законними представниками.
3. Цивільний позов в інтересах держави пред 'являється прокурором. Цивільний позов може бути поданий прокурором у випадках, встановлених законом, також в інтересах громадян, які через фізичний чи матеріальний стан, неповноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права.
4. Форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред 'являються у порядку цивільного судочинства.
5. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
6. Відмова у позові в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства позбавляє цивільного позивача права пред 'являти той же позов у кримінальному провадженні.
7. Особа, яка не пред 'явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред 'явити його в порядку цивільного судочинства.
1. Потерпілий від кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння осіб (у провадженнях про застосування примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх чи медичного характеру стосовно неосудних чи обмежено осудних) має право пред'явити цивільний позов у той же суд, який розглядає кримінальне провадження про вчинення правопорушення чи суспільно небезпечне діяння. Такий цивільний позов буде розглядатися і вирішуватися під час кримінального провадження та залежно від його результатів. При цьому слід зазначити, що КПК 1960 р. не передбачав можливості пред' явлення цивільного позову в кримінальних справах про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, а лише у справах про злочини. Цей же Кодекс розширив межі реалізації цього способу захисту порушених майнових та особистих прав і законних інтересів потерпілих у кримінальному провадженні.
Коментованим КПК змінено також і предмет цивільного позову. Предметом цивільного позову є та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. 3 ч. 2 ст. 119 ЦПК). Так, якщо за КПК 1960 р. цивільний позов міг бути пред'явлений лише щодо матеріальної шкоди, завданої злочином, то новий КПК передбачає можливість відшкодування як матеріальної, так і компенсацію моральної шкоди. Це, безумовно, є позитивним моментом, оскільки на практиці суди задовольняли цивільні позови про відшкодування моральної шкоди в кримінальній справі і до набрання чинності КПК, керуючись при цьому роз'ясненням ПВСУ, даним ним у п. 171 Постанови № 4 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з наступними змінами і доповненнями). Пленум на підставі тлумачення низки норм цивільного та кримінально-процесуального права роз'яснив, що потерпілий вправі пред'явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди і в кримінальному процесі. І хоч багато хто вважав, що в даному випадку ПВСУ вийшов за межі своїх повноважень, фактично вносячи зміни до чинного на той час КПК, проте така його позиція була цілком виправданою і сприйнятою судовою практикою. Коментований КПК таким чином усунув прогалину КПК 1960 р., розширивши на законодавчому рівні предмет цивільного позову в кримінальному провадженні за рахунок можливості відшкодування і моральної шкоди.
Поняття моральної шкоди та форми її прояву КПК зі зрозумілих причин не містить. ПВСУ у названій вище постанові роз'яснив, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Немайнова (моральна) шкода, завдана юридичній особі, полягає у втратах немайного характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (п. 3). Стаття 23 ЦК встановлює, що моральна шкода може знайти свій прояв у: фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; душевних стражданнях, яких зазнала ця особа у зв'язку із знищенням або пошкодженням її майна; приниженні честі та гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода підлягає компенсації грішми, іншим майном або в інший спосіб (наприклад, шляхом публічного вибачення) незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та її розміру. Матеріальною правовою підставою компенсації (відшкодування) моральної шкоди є норми цивільного права, зокрема статті 23, 280, 1167, 1168 ЦК України. ПВСУ у своїй постанові «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. (з наст. змінами і доп.) дав роз'яснення щодо застосування законодавства про компенсацію моральної шкоди.
Правовою основою відшкодування заподіяної кримінальним правопорушенням майнової та компенсації моральної шкоди є норми цивільного права, які встановлюють позадоговірну (деліктну) відповідальність за заподіяння шкоди протиправною поведінкою особи (статті 22, 23, 1166, 1167 та інші статті глави 82 ЦК). ПВСУ дав роз'яснення щодо відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої правопорушенням, зокрема й кримінальним, у кількох своїх постановах, зокрема: «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31 березня 1989 р.; «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р.; «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р.; «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» від 7 липня 1995 р.
Незважаючи на те, що названі постанови були ухвалені ще до прийняття нового цивільного законодавства та інших законів, які передбачають майнову відповідальність за шкоду, завдану правопорушеннями, у тому числі і кримінальними, а внесені до них свого часу зміни і доповнення повною мірою не враховують сучасних правових реалій, вони все ж у своїй основі здатні надати судам правильні орієнтири у вирішенні питань, пов' язаних із цивільним позовом у кримінальному провадженні.
Коментований Кодекс цілком слушно змінив часові межі пред'явлення цивільного позову в кримінальному провадженні. Якщо за КПК 1960 р. цивільний позов можна було пред'явити як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду кримінальної справи, але до початку судового слідства, то за цим Кодексом цивільний позов може бути пред'явлено до початку судового розгляду кримінальної справи. Таким чином, цивільний позов у кримінальній справі може бути пред'явлено лише на двох стадіях: під час досудового розслідування кримінального правопорушення, а також під час підготовчого судового засідання. У випадку пред'явлення цивільного позову під час судового розгляду кримінальної справи суд залишає позов без розгляду, що не позбавляє особу пред'явити той же позов у порядку цивільного судочинства (ч. 7 ст. 128 КПК). Такий підхід врегулювання меж пред'явлення цивільного позову у кримінальному провадженні необхідно визнати цілком слушним, оскільки він позбавляє суд необхідності відволікатися від вирішення основного питання кримінального провадження - винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
Цивільним позивачем визнається фізична особа, яка зазнала матеріальної та/або моральної шкоди від кримінального правопорушення або іншого суспільно небезпечного діяння, а також юридична особа, якій такими ж діяннями завдано майнової шкоди і які пред'явили вимогу про її відшкодування. Процесуального статусу цивільного позивача особа набуває з моменту подання позовної заяви (цивільного позову) (ч. 2 ст. 61 КПК), а не з часу визнання особи цивільним позивачем особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею, які мали винести спеціальну постанову, а суд - ухвалу, як передбачалося за КПК 1960 р.
Частина перша коментованої статті називає також відповідачів за цивільним позовом у кримінальному процесі. Відповідачем є підозрюваний, обвинувачений, а цивільними відповідачами - фізичні чи юридичні особи, які за законом несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Так само, як і щодо цивільного позивача, моментом визнання особи цивільним відповідачем є подання позовної заяви (цивільного позову). Винесення органом, що веде провадження, спеціального процесуального акта про залучення цивільного відповідача за цим Кодексом не вимагається.
2. Частина друга статті 128 КПК передбачає випадки, коли цивільний позов у кримінальній справі може бути пред'явлений не самим потерпілим, а його законними представниками. Це стосується випадків, коли потерпілими від кримінального правопорушення чи суспільно небезпечного діяння є неповнолітні або особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними чи обмежено дієздатними. Слід зазначити, що у таких випадках цивільними позивачами все ж є особи, яким безпосередньо було заподіяно шкоду, тобто неповнолітні або недієздатні чи обмежено дієздатні особи, а не їх законні представники. Але останні реалізують процесуальні права потерпілих - цивільних позивачів.
Аналогічно із законними представниками підозрюваного чи обвинуваченого законними представниками цивільного позивача можуть бути залучені батьки (усинов- лювачі), а в разі їх відсутності - опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім'ї, а також представники органів опіки і піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний. Про залучення законного представника слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий суддя, суд - ухвалу, копії яких вручається законному представнику цивільного позивача (ч. 3 ст. 44 КПК).
3. Частина третя коментованої статті передбачає випадки пред'явлення цивільного позову в кримінальному провадженні прокурором. Відповідно до ст. 121 Конституції України однією із конституційних функцій прокуратури є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Підстави та форми здійснення прокурором представницьких повноважень визначені ст. 361 ЗУ «Про прокуратуру». У ній зазначено, що підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Коментований Кодекс чіткіше визначив коло осіб, інтереси яких може представляти прокурор, шляхом пред'явлення цивільного позову в кримінальному провадженні. Він відніс до них громадян, які через фізичний чи матеріальний стан, неповноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права. Таким чином, цей закон чітко передбачив категорію осіб, в інтересах яких прокурор може пред'явити цивільний позов у кримінальному провадженні, замінивши її невичерпним переліком («громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права»), що був передбачений ч. 2 ст. 29 КПК 1960 р. Іншою є ситуація з питанням про «інтерес держави», яке так і залишається недостатньо визначеним у законі та викликає чимало непорозумінь на практиці. Спробу дати визначення поняття «інтереси держави» зробив КСУ у своєму рішенні від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (Справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді). У ньому зазначається, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. У основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, а й у діяльності приватних підприємств, товариств. Зокрема, інтереси можуть вбачатися в діяльності недержавних суб'єктів господарювання, зазначених у Переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, та затверджений постановою КМУ від 23.12.2004 за № 1734 з наступними змінами, чи залучених до виконання важливих державних програм, кредитно-банківських установ, яким державою надано тимчасову фінансову допомогу та введено тимчасову адміністрацію.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
4. На відміну від КПК 1960 р., який не пред'являв якихось формальних вимог до змісту та форми позовної заяви, коментований КПК встановлює такі вимоги: форма і зміст позовної заяви, поданої у кримінальному провадженні, повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред'являються у порядку цивільного судочинства. Такі вимоги (реквізити) передбачені ст. 119 ЦПК. Адаптуючи їх до кримінального провадження, письмова позовна заява (написана від руки чи надрукована) повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) цивільних позивача і відповідача (обвинуваченого чи цивільного відповідача), а також ім'я представника цивільного позивача, якщо позовна заява подається його представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі є; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру, а також грошового еквівалента компенсації моральної шкоди, якщо про це був заявлений цивільний позов; 5) виклад обставин, якими цивільний позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують заподіяну майнову чи/та моральну шкоду, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви.
Позовна заява підписується цивільним позивачем або його представником із зазначенням дати її подання.
Крім того, однією з вимог до форми позовної заяви у цивільному судочинстві є вимога додати до заяви документ, що підтверджує сплату судового збору. Що стосується кримінального провадження, то, якщо КПК 1960 р. чітко зазначав, що цивільний позивач і цивільний відповідач при пред'явленні цивільного позову в кримінальній справі звільняються від сплати державного мита (ч. 5 ст. 28 КПК 1960 р.), то коментований Кодекс такої норми не передбачає. Але це не означає, що для пред'явлення цивільного позову у кримінальному провадженні необхідно сплатити державне мито (державний збір). При цьому слід керуватися Законом України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 р., ст. 5 якого передбачає, що за подання позовів про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення злочину, позивачі звільняються від сплати судового збору (п. 6 ч. 1). Разом з тим, виходячи з буквального змісту цієї законодавчої норми, у разі пред'явлення цивільного позову в кримінальному провадженні про компенсацію моральної шкоди (як це передбачено цим Кодексом) цивільний позивач від сплати судового збору не звільняється. Проте навряд чи такий підхід законодавця можна вважати справедливим. Є очевидним, що йому необхідно внести в це питання ясність, а ВССУ варто дати судам щодо цього питання відповідне роз'яснення.
У цивільному судочинстві позивач, пред'являючи позов, зобов'язаний додати до позовної заяви її копії та копії всіх доданих до неї документів відповідно до кількості відповідачів (ст. 120 ЦПК). Зважаючи на те, що у кримінальному провадженні підозрюваний, обвинувачений та цивільний відповідач наділені правом ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування після їх відкриття учасникам провадження, а також після призначення суддею справи до судового розгляду (цивільний відповідач та його представник ознайомлюються в частині, яка стосується цивільного позову), робити виписки чи копії відповідних матеріалів, зокрема позовної заяви та доданих до неї документів (ч. 3 ст. 290, ч. 2 ст. 317 КПК), цивільний - позивач (його представник чи законний представник) повинен разом із позовною заявою подати її копії та копії доданих до неї документів у кількості підозрюваних, обвинувачених та цивільних відповідачів для вручення кожному з них. І хоч це положення безпосередньо цим Кодексом не передбачено, а воно випливає зі ст. 120 ЦПК, проте опосередковано цей Кодекс також дає підставу для його застосування у кримінальному провадженні: згідно з ч. 4 ст. 291 КПК до обвинувального акта додається не лише цивільний позов, а й розписка підозрюваного та цивільного відповідача про отримання копії цивільного позову, якщо він був пред' явлений під час досудового розслідування. Тож, цілком зрозуміло, що ст. 120 ЦПК повною мірою реалізується і в кримінальному судочинстві.
5. Коментована стаття, встановлюючи вимоги (реквізити) до форми та змісту позовної заяви за аналогією з позовною заявою у цивільному судочинстві, не передбачає наслідків недотримання формальних і змістових вимог щодо неї. У такому випадку виникає запитання: як має діяти слідчий на досудовому розслідуванні, а суддя під час підготовчого провадження щодо позовної заяви, яка не відповідає встановленим вимогам? Частина п'ята коментованої статті встановлює правило, згідно з яким у випадку неврегулювання КПК процесуальних відносин, пов'язаних із цивільним позовом, до них застосовуються норми ЦПК за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Наведена ситуація у цивільному судочинстві врегульована ст. 121 ЦПК, згідно з якою позовна заява, яка подана без додержання встановлених вимог щодо змісту і форми, залишається ухвалою судді без руху, про що повідомляється позивач. Йому надається строк для усунення недоліків позовної заяви. З їх усуненням позовна заява вважається поданою в день первісного її подання. У випадку неусунення недоліків позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві, про що суддя постановляє ухвалу. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному її пред'явленню після усунення недоліків, що стали підставою для її повернення.
Очевидно, що наведене врегулювання необхідно застосовувати і щодо цивільного позову у кримінальному провадженні. У випадку недотримання вимог щодо змісту і форми позовної заяви про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням майнової чи/або моральної шкоди, поданої на досудовому розслідуванні, слідчий чи прокурор виносять постанову про залишення заяви без руху, про що повідомляють потерпілу особу про необхідність усунення її недоліків; встановлюють для цього відповідний строк. Подання позовної заяви після усунення її недоліків автоматично тягне за собою визнання потерпілого цивільним позивачем, а якщо цивільну відповідальність за шкоду, завдану злочинною поведінкою підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, несуть в силу закону інші фізичні чи юридичні особи - залучення їх до провадження як цивільних відповідачів. Аналогічно має діяти і суддя під час підготовчого провадження.
Проте, вважаємо, по-іншому має діяти прокурор на досудовому розслідуванні в тих випадках, коли позовна заява з недотриманням встановлених вимог подана особою, яка через фізичний стан, матеріальне становище, недосягнення повноліття за відсутності батьків, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права. За таких обставин неналежно оформлена позовна заява не повинна повертатися позивачеві, а прокурор сам на підставі п. 12 ч.
2 ст. 36 КПК та ст. 33 ЗУ «Про прокуратуру» повинен підготувати відповідну позовну заяву і пред'явити цивільний позов у інтересах таких осіб. При цьому особи, в інтересах яких прокурор пред'явив цивільний позов у кримінальному провадженні, є цивільними позивачами.
Доказування підстав та розміру цивільного позову в кримінальному провадженні здійснюється в цілому за правилами, встановленими цим Кодексом. На відміну від цивільного судочинства, у якому обов'язок доказування обставин, на які посилається сторона як на підставу своїх вимог і заперечень, покладається на неї (ст. 60 ЦПК), у кримінальному провадженні доказування виду завданої кримінальним правопорушенням шкоди (майнова, моральна, фізична) та її розміру (якщо шкода має або набула характеру майнової) покладається на слідчого та прокурора, оскільки вид і розмір майнової шкоди є одним із елементів у структурі обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (предмета доказування). Вид же шкоди та її розмір, виражений у майновому (грошовому) еквіваленті і складає предмет цивільного позову. Крім того, доказування виду та розміру заподіяної шкоди у кримінальному провадженні має своєю метою не лише обґрунтування цивільного позову з метою її відшкодування, а й (і чи не насамперед) кримінально-правове значення. Адже розмір заподіяної шкоди охоплюється об'єктивною стороною вчиненого кримінального правопорушення, визначає ступінь його суспільної небезпеки, а нерідко й кримінально-правову кваліфікацію. Доказування заподіяною кримінальним правопорушенням характеру (виду) та розміру майнової шкоди, що становитиме предмет цивільного позову, передбачає насамперед доказування самої події кримінального правопорушення, вчинення його підозрюваним, обвинуваченим, його вини та причинкового зв'язку між кримінальним діянням і його наслідками - заподіяною шкодою. Тож доказування обвинувачення, пред'явлене підозрюваному, обвинуваченому, нерозривно пов'язане
3 доказуванням виду і розміру заподіяної ними шкоди. Саме тому й обов'язок доказування майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню за цивільним позовом, покладається на слідчого та прокурора. Що стосується моральної шкоди та розміру її компенсації, заявленого у цивільному позові, то тягар (обов'язок) їх доказування здебільшого переходить на цивільного позивача в силу особистого (за змістом психічного) характеру цього виду шкоди та його оцінки самим потерпілим - цивільним позивачем. Саме він визначає ступінь моральних страждань (переживань), заподіяних йому кримінальним діянням, оцінює їх грошовим еквівалентом та підтверджує їх відповідними доказами (довідками, висновком спеціаліста, експертизи тощо).
Звичайно, цивільний позивач наділений правом брати участь у доказуванні підстав та розміру цивільного позову за допомогою подання органові, що веде провадження, відповідних доказів, брати участь у слідчих (розшукових) діях, пов'язаних із встановленням характеру та розміру заподіяної шкоди, брати участь у безпосередній перевірці відповідних доказів тощо (див. коментар до ст. 61 КПК). Він зацікавлений у відшкодуванні завданої йому кримінальним правопорушенням шкоди, що стимулює його брати активну участь у доказуванні підстав та розміру пред'явленого цивільного позову. Проте його доказова діяльність - це результат реалізації його процесуальних прав, а не обов'язків. На відміну від КПК 1960 р., ч. 3 ст. 50 якого зобов'язувала цивільного позивача на вимогу органу, що веде процес, пред'явити всі необхідні документи, зв'язані з заявленим позовом, цей Кодекс такого обов'язку на цивільного позивача не покладає. Звільнення ж його від такого обов'язку не лише не сприятиме доказуванню об'єктивного розміру заподіяної майнової шкоди, а й може стати причиною затягування провадження чи навіть необґрунтованого завищення цивільним позивачем позовних вимог.
Інститут цивільного позову в кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, унормованим ЦПК. Оскільки ж основні положення та особливості цього інституту в кримінальному провадженні передбачені коментованим Кодексом, то з точки зору законодавчої техніки немає потреби переносити до нього всі норми, що стосуються цивільного позову, із ЦПК. У цьому зв'язку законодавець у ч. 5 коментованої статті передбачив правило, згідно з яким, якщо певні процесуальні відносини, що стосуються цивільного позову в кримінальному провадженні, не врегульовані цим Кодексом, то до них слід застосовувати норми ЦПК за умови, що вони узгоджуються із засадами кримінального судочинства і не суперечать їм. Тож щодо цього кримінально-процесуального інституту законодавець допускає застосування аналогії цивільного процесуального закону.
6. Частина шоста коментованої статті закріплює правило, згідно з яким у випадку відмови у задоволенні позову про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства цивільний позивач позбавляється права пред'явити той же позов у кримінальному провадженні. У цьому провадженні (щодо цивільного позову) яскраво виявляється засада диспозитивності у розпорядженні сторонами позову, насамперед потерпілим, не лише процесуальними, а й матеріальними правами: потерпілий вправі пред'явити цивільний позов або відмовитися від реалізації цього права; звузити чи розширити позовні вимоги; обрати вид судочинства - кримінальне чи цивільне - для пред' явлення цивільного позову тощо. У деяких випадках цивільний позов про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди може розглядатись і вирішуватись у порядку господарського чи адміністративного судочинства. Так, якщо майнова шкода завдана кримінальним правопорушенням юридичній особі, а майнову відповідальність за завдану шкоду підозрюваним, обвинуваченим в силу закону несе інша юридична особа як цивільний відповідач, то такий цивільний позов залежно від виду юридичних осіб розглядається і вирішується в порядку господарського чи адміністративного судочинства. Тому у випадку, коли потерпілий до початку чи завершення кримінального провадження пред'явив цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, у порядку цивільного чи іншого виду судочинства і в задоволенні позову йому було відповідним судом відмовлено, він позбавляється права пред' являти той же позов у кримінальному провадженні.
7. Якщо особа цивільного позову про відшкодування заподіяної їй шкоди в кримінальному провадженні не пред'являла або позов суд залишив без розгляду (див. коментар до ч. 3 ст. 129 та ст. 326 КПК), вона вправі пред'явити його в порядку цивільного судочинства.
<< | >>
Источник: А. Гетьман. Науково-практичний коментар нового Кримінального процесуального кодексу України від 13.04.2012 № 4651-VI.. 2012

Еще по теме Стаття Цивільний позов у кримінальному провадженні:

  1. Стаття 128. Цивільний позов у кримінальному провадженні
  2. Глава 9. Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов
  3. ГЛАВА ВІДШКОДУВАННЯ (КОМПЕНСАЦІЯ) ШКОДИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ, ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ
  4. Стаття 129. Вирішення цивільного позову в кримінальному провадженні
  5. Стаття Вирішення цивільного позову в кримінальному провадженні
  6. Стаття 111. Поняття повідомлення у кримінальному провадженні
  7. Стаття Поняття повідомлення у кримінальному провадженні
  8. Стаття 468. Угоди в кримінальному провадженні
  9. Стаття 91. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні
  10. Стаття Угоди в кримінальному провадженні
  11. Стаття 76. Недопустимість повторної участі судді в кримінальному провадженні